Не можна класти поранених у швидкі! Спогади українського заробітчанина

19 февраля 2019 г., 23:15:00   1327   0

Біля західного вікна ловив інтернет. Був лютий, і ми шпаклювали стіни. У перервах між "замісами" я підходив до телефона й оновлював усі вкладки. Лунали вибухи. Люди кричали: "Газ! Газ!" Інформації про постраждалих не було. Стіни були криві. Ми їх рівняли. На Майдані розстрілювали людей, а ми працювали на заміській дачі під Москвою.


"Не накручуйся, – говорив Вовчик, – світ від того не зміниться. Зробимо роботу й поїдемо додому". Вовчику – за сорок. Він старший за мене років на п’ятнадцять. По заробітках із дев’яносто другого.


"Якось воно буде, – продовжував він,– якось…". Аби не слухати напарника, я взяв мішок з "Ферозітом 310", насипав його у відро з водою й міксером змішав суміш. Вовчик знову подивився у креслення. Він перевіряв, чи всі діри для розеток на місці, перевіряв, аби потім не штробити по-живому. Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж, ж-ж-ж-ж-ж-ж, ж-ж, ж-ж-ж-і-і-і.


Я зупинився. Маса "Ферозіту" в ємкості стала однорідною. Тепер, подумав, у мене є законні п’ять хвилин "повтикати". Я сів на підвіконня. На екрані мобільного ворушилося відео сутичок, фейсбук тріщав криками про допомогу, чорні аватарки скорботи й: не можна класти поранених у швидкі!


Читайте також: Як виглядав Михайлівський Золотоверхий 5 років тому. ФОТО


"Там всьо, вайна. У вас вайна, – на третій поверх до нас виліз узбек. – В новостях паказивают. Людей убівают". Він важко дихав. Старий уже, шістдесят із гаком. Вовчик промовчав. Я – теж. Узбек продовжував розповідати новини й жартувати, мовляв, "усе, тепер ви тут назавжди, і країну вашу розвалили майдануті".


В узбека було якесь рідне, справжнє ім’я, але для простоти всі називали його Толіком. "Знаєш, як вони, узбеки, їздять у Москву?", – якось запитував Вовчик. Я не знав: як? Вони сидять тут роками. П’ять, десять років безвилазно. І справді, Толік на дачі вже три роки. Абориген. Він бачив, як цей будинок починали зводити. Він – сторож.


Я ковтнув, горло пропекло, "пальонка". Швидко закусив бутербродом. Ми сиділи на кухні в нашому "сараї". Цегляні стіни, лавки з дощок, замість клейонки на столі – газети "Metro Москва", що їх привозить нам Олег, водій із сусіднього двору. Це він минулого разу сказав мені пароль від Wi-Fi, і відтоді в мене є хоч якийсь зв’язок зі світом. Краще, мабуть, я його не мав би взагалі.


Розказати вам, як живуть гастарбайтери в Москві? Розкажу! Приблизно так: підйом о шостій, сніданок, із восьмої до чотирнадцятої – будівництво, робота, обід (година), із п’ятнадцятої до дев’ятнадцятої – робота, вечеря під бухло о восьмій. Все! І так кожного дня.


Ми бухали. Я, Вовчик, Толік та Олег (він завжди бухав перед вихідним, а завтра в нього саме такий день). Пиво, горілка, дутий хліб і варена картопля з присмаком болота. Ми сиділи за столом, говорили переважно Вовчик і Толік. Обговорювали політику. Вовчик наливав, Толік ділився своїми поглядами та прогнозами стосовно України і її майбутнього, Олег особливо не втручався.


На холодильнику сніжив екран телевізора, голоси акторів із серіалу були чудовим фоном і можливістю відволіктися. "Від Росії вам не втекти, – говорив Толік, – вона не відпустить вас". У його словах була частка правди. Історія циклічна, і її колесо прокручувалося вчергове, давлячи нас усіх. "Ви не можете нічого змінити, ви все одно тут, а вони – там, ці, усі ці, жертви ні до чого не приведуть"Узбек говорив, мружив очі та всміхався. Алкоголь бив у голову.


Телефон у Толіка запілікав. Він підняв трубку, сказав, що виходить, і вийшов на вулицю. То прийшов Андрій зі своїм кумом, обоє з Полтави, охороняють дачі. Щось змінилося. Розмови стали голоснішими, у повітрі висіла нервозність, суперечка вийшла з-під контролю, хтось когось ударив, і всі "висипались" на вулицю.


Бійка тривала недовго. Пролунав постріл. Ми протверезіли.


Це він, узбек, викликав охорону.


Перед нами стояло троє озброєних, у чорній формі, людей.


– На калєні, хахли! – прозвучав голос одного з них.


Ліхтар біля дверей освітлював кучугури снігу та плями крові.


Ми опустилися на коліна.


У цьому елітному поселенні були свої неписані правила. Одне з них стосувалося українців.


Толік підійшов до головного й щось почав розповідати. Це тривало кілька хвилин. Він, жестикулюючи руками, показував на нас, а потім побіг до "сараю", в якому ми жили.


Чоловік з автоматом курив. Дуло, опущене до землі, байдуже гойдалося.


– Ви вдвойом. Два шага вперед. Рукі за голави.


Ми з Вовчиком виконали наказ.


Головний підійшов і штовхнув спочатку мене, потім Вовчика.


– Уроди!


Зі спортивною сумкою з "сараю" вибіг Толік й кинув її у сніг.


– В машину іх.


Фургон їхав швидко. Рація шипіла. Було зрозуміло, що нам п***ць. Думки про смерть, як дерева за вікном автівки, миготіли в темряві. Дуло автомата, що лежав на колінах у бійця служби охорони, було спрямоване в наш бік. Навколо снувався цигарковий дим. Його запах лоскотав ніздрі. Хотілося закурити, але голос кудись зник.


Головний зробив останню затяжку й кинув недопалок собі під ноги. Автомобіль звернув на ґрунтову дорогу. У світлі габаритних вогнів ми побачили ліс. Вовчик намагався щось пояснити, але дуло автомата швидко затулило йому рота. Ця дорога довжиною у вічність мала свій кінець. Фургон зупинився.


Боже, скільки було думок у голові. Усе життя як на долоні. Усі помилки, усі слова, усі вчинки, усе моє життя.


– Ну, шо хахли: кто не скачет, тот москаль?


Мовчали.


– Пригайтє! В Кієве уже доскакалісь.


Ми не рухались.


– Пригайтє, бандерлоги.


Вовчик підстрибнув. Я теж.


– Вєсєлєє!


Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.


– Почєму так унило?


Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.


– Скорєє!


Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.


Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.


– Стадноє чувство – страшная сіла.


Вони стояли у світлі фар і сміялися. Нам же сліпило очі.


– Убівать вас нада. Всех! Не глядя. Ви – раби! Раздєвайтєсь!


– Холодно!


– РАЗДЄВАЙТЄСЬ! – автомат дивився на нас.


Ми почали знімати одяг, кидали його на сніг. Шкіра вкривалася дрижаками. Краще би застрелили відразу.


Ми стояли на морозі в самих трусах. Скільки це тривало? Довго! Дуже довго. Цілу вічність. Це намертво в’їлося в пам’ять на рівні відчуттів, на рівні картинок: ми просто стояли у світлі фар, а озброєні люди курили.


Пізніше хтось викинув із машини сумку.


Мотор заревів.


Сніг був красивий, а запах сосен морозний.


Вони поїхали.


Ми залишилися в лісі.


Я згадав:


Не можна класти поранених  швидкі!


Потрібно одягатися.


Потрібно йти.


Читайте також: Ніч на Майдані вже стала історією, але наша війна далека від завершення. Ми ще не перемогли, але вже і не програли


Кортить залишити між рядками болісне й надривне – ти боягуз. Нікчемне створіння, що…


На Майдані розстрілювали людей, а ми йшли на трасу до Москви.


Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Источник: Все новости от

Читайте еще

Последние новости

влажность:

давление:

ветер:

влажность:

давление:

ветер:

влажность:

давление:

ветер:

Наши опросы
Как вы попали на наш сайт?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте