Асєєв: Проблема в тому, що ми не здатні збагнути: сучасна Росія – це відбиток ідеї, а не грошей

Є одна річ, яку не може збагнути кожна українська влада, що вимушена мати справу з Володимиром Путіним. Нерозуміння цього "нюансу" тим ширше, чим більше у владі прагматиків і бізнесменів без жодної віри у щось, окрім грошей. І річ ця полягає в тому, що Володимир Путін – можливо, останній метафізик Європи

Калькулятор замість ідеї

Ця деталь – яка, на перший погляд, не має жодного практичного виміру, марна й абстрактна – насправді є ключовою у відповіді на питання: а чому ж ми не можемо вже 6,5 років закінчити війну? Чому кожна поступка Москві натикається на ще більший шантаж? Чому Кремль не зважає на санкції, втрачаючи мільярди й не маючи жодної фінансової віддачі від окупації Криму чи Донбасу? Чому не рахує тисячі вбитих своїх громадян – і здатен "витратити" стільки ж у майбутньому? Чому Москві байдуже на своїх полонених, вільні економічні зони (де б їх не будували), "мирні ініціативи", наглухо зачинені блокпости, зірване, відбудоване – і знову зірване перемир’я? Заради чого потрібні підвали, катування та кров? Загалом – чому?

Все це тому, що кожна українська – як, до правди, і європейська влада підходить до Путінової політики із калькулятором. За сімдесят із гаком років, що минули із Другої світової війни, європейці геть забули, що існують речі, які не мають спільних знаменників. Ми ж в Україні про це й не пам’ятали: уся історія української влади – історія бізнесових рахунків за фасадом декларативних ідей.

Путін – це механізм

Путін – інакший. З якогось часу можна сміливо казати, що це – не людина, а механізм. Без жодних емоцій, прагматичний у тактиці, але метафізичний у стратегії. І стратегія ця вже давно відома під назвою "русского мира". Але саме її впізнанність у медійному просторі й зіграла поганий жарт із тими, хто звик кепкувати з РФ.

Наші найближчі союзники – німці з французами – щиро впевнені, що сучасного Путіна можна виміряти довжиною газової труби та кількістю рейсів Париж-Москва. Українські ж політичні реалії ще примітивніші: якщо німці обдурені мільярдами, то ми маримо про копійки. "Економічні зони", пенсії, які мали б ледь не виплачувати на блокпостах, нові КПВВ та інші "мирні ініціативи" розлітаються вщент об залізобетонну стіну з написом "русский мир".

Бо цей "мир" – не має цифр, не рахує грошей, життя, полонених чи кількість ампер на геніталіях тих, кому пускають напругу кати. Він бачить світ незмінно й інакше: Захід – ворог; Росія – світська "свята", носійка істини та хранителька духовності; політика – тільки засіб реалізації перших двох складників.

Метафізика в дії

Саме тому ніколи не буде жодного принципового компромісу чи то щодо Криму, чи то щодо Донбасу. І річ навіть не в Путіні, який діє абсолютно логічно до своїх незмінно "червоних" переконань. Проблема в тому, що ми не здатні збагнути: сучасна Росія – це відбиток ідеї, а не грошей.

Але ця ідея в тактиці дійсно вражає: Росія будує концепцію національної безпеки на десятки років вперед. І це стосується не тільки варіантів щодо України: чітко окреслені орієнтири ворогів, розрахунки десятків варіантів із сотень геополітичних складників по всьому, такому ворожому "русскому" світу, лобі в Європі, вбивства незгодних і робота всього державного механізму на кінцеву, окреслену Путіним ціль.

Відсутня стратегія

А що ж ми? Частина населення все ще не вважає Росію за ворога. Чи можливо після цього прописати зворотне на рівні РНБО? На скільки років у нас є стратегія? Чи можливо бодай припустити, що локальні конфлікти в концепції "русского мира" (Абхазія, Донбас, Карабах) – мають бути принципово відкритими, за жодних обставин не завершуючись ніколи й ніким?

Чи могли б ми будувати свою національну безпеку від цього, замість того, щоб носитись із "Мінськом", як того хоче Москва? Мабуть – ні. Бо Україна – все ще калькулятор. Ми все ще рахуємо, скільки ж нам винна "невинна" Москва. Так відбувається, коли немає ідеї, і навпаки – коли ідею має інший, твій ворог. Можливо, останній в Європі сповідник ідей.